Пам‘ятається, як в 2014 році у власній передвиборній програмі Президент Порошенко обіцяв реформувати правоохоронну систему, створити нові, дієві та незалежні антикорупційні органи. Пише Михайло Пластун в своєму блозі.
Пам‘ятається, як в 2014 році у власній передвиборній програмі Президент Порошенко обіцяв реформувати правоохоронну систему, створити нові, дієві та незалежні антикорупційні органи. Практично – очолити нещадну боротьбу із корупцією. За п’ять років в Україні з’явилось дійсно багато антикорупційних відомств, а у старих відбулися процеси люстрації чи структурної трансформації. Але ситуацію із корупцією це особливо не змінило.
Нещодавно опубліковані опитуванні Центру Разумкова свідчать: 78 % українців не довіряють судам, 71 % – президенту, 70 % – прокуратурі, 65 % – Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі (САП), по 64 % – НАБУ і Національному агентству з питань запобігання корупції (НАЗК). І, схоже, відповідальність за провал в боротьбі із корупцією та провал рейтингу антикорупційних органів суспільство переважно переклало на Президента. (63% – згідно з “Національним антикорупційним опитування” проведеним КМІС). За рік до виборів в інформаційному просторі Порошенко помітно почав змінювати тактику: з очільника антикорупційного «хрестового походу» до майже незалежного спостерігача. Він почав абстрагуватися від відповідальності за невдалу реалізацію антикорупційної політики. Майже крилатою стала його фраза «Президент не саджає».
Але чи дійсно такий «безправний» український Президент у власних повноваженнях в сфері антикорупційної боротьби? І тут всупереч політичним та інформаційним технологіям – потрібно уважно вміти читати Закон. Саме Закон надає чіткі маркери повноважень.
У нас часто запитують в суспільстві: чому іншим країнам вдалось вгамувати корупцію, а ми так і ходимо по колу? Але досвід багатьох зарубіжних країн показує, що виключною умовою успішного подолання корупції в державі є саме активна участь у цьому процесі політичних та економічних еліт загалом, і глави держави особливо. Політична воля в цьому аспекті не просто порожні слова – а найважливіший фактор успіху. І аналізуючи чому при Президенті Порошенко не вдалось переламати ситуацію із тотальною корупціє – стає очевидним, що саме цього найголовнішого фактору і не було. При цьому, згідно свого статусу та повноважень Президент України здатний: розробляти та системно реалізовувати стратегію та тактику антикорупційної боротьби; мобілізувати на широкомасштабну протидію корупції усі органи публічної влади; забезпечити відповідні умови для успішного розгортання антикорупційних заходів у державі; належно контролювати хід їх реалізації; стимулювати активність правоохоронних та судових органів у системній протидії корупції тощо.
І ось які практичні механізми, які знаходяться в президентських повноваженнях.
1. Кадрові призначення
По-переш, Президент призначає суддів Антикорупційного суду. По-друге, Директор НАБУ призначається на посаду та звільняється з посади також Президентом України в порядку, визначеному Законом «Про НАБУ». По-третє, хоч САП і є самостійний структурний підрозділ Генеральної прокуратури України, але Генпрокурор призначається на посаду та звільняється з посади Президентом за згодою Верховної Ради України (стаття 131-1 Конституції України). А створення Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, визначення її структури і штату здійснює Генеральний прокурор України за погодженням з Директором НАБУ.
Слід підкреслити, що мова в жодному разі не йде про прямий вплив Президента на ці кадрові призначення. Як відомо, претенденти на кожну із посад проходять довгий конкурсний відбір і їх призначення не може бути одноособовим бажанням очільника держави. Але тут мова йде про більш глобальний вплив постаті лідера держави на процес – створення прозорих, оперативних, рівних, легальних умов відбору та призначення претендентів на ці посади, без навіть натяку на політичне втручання. І тут слід згадати довгу історію політичної боротьби навколо призначення очільників НАБУ, САП та суддів Антикорупційного суду. І в кожній цій історії постать Президента Порошенка виступала в негативного аспекті втручання.
2. Законотворчі механізми
У сфері нормотворчої діяльності до компетенції Президента України належать наступні повноваження:
– право законодавчої ініціативи,
– право вето,
– повноваження щодо підписання та обнародування законів (промульгація).
Стаття 93 Конституції України дозволяє главі держави визначати власні законопроекти як невідкладні, що розглядаються Верховною Радою України позачергово. Право законодавчої ініціативи дозволяло і дозволяє Президенту України брати активну участь у процесі розробки та розгляду антикорупційної законодавчої бази, створення спеціалізованих органів із запобігання та протидії корупції, а також спеціалізованих антикорупційних судів. Який це серйозний важіль в руках Президента – пояснювати не треба. Тим більше, якщо Президент має підтримку більшості у Парламенті.
Застосування главою держави права промульгації (повноваження щодо підписання та обнародування законів) може значною мірою також впливати на стан антикорупційної боротьби. Адже іноді швидкий розгляд та підписання главою держави деяких антикорупційних законопроектів здатні у короткий час припинити корупційні прояви, які дуже швидко трансформуються. Разом з тим, своєрідне затягування Президентом розгляду деяких антикорупційних законопроектів призводить зазвичай до збільшення тривалості паразитування корупціонерів на пробілах відповідної законодавчої бази. Такі приклади під час президентства Порошенка були непоодинокі. Один із яскравих – затягування підписання ним Закону «Про Державне бюро розслідувань», який Президент не підписував понад два місяці після його прийняття Верховною радою України. І це при тому, що згідно вимог ст.94 Конституції України він був зобов’язаний це зробити упродовж 15 днів.
У арсеналі Президента є право вето на закони, що приймає Парламент. Існування цього президентського права покликане слугувати засобом стримування парламенту від недостатньо обґрунтованих рішень, у тому числі й тих, що містять у собі корупційний потенціал. Окрім законів, Президент має повноваження звертатись до Конституційного Суду України (ч.2 ст.150 Конституції України), скасовувати акти Уряду (п.15 ч.1 ст.106 Конституції України), рішення голів місцевих державних адміністрацій (ч.8 ст.118 Конституції України).
Майже кожен десятий нормативний акт, що приймається, несе в собі корупційні чинники. І чи право вето Президента може стати серйозним антикорупційним бар‘єром? Думаю, відповідь очевидна. Чи стало воно таким? Нажаль,ні.
3. Допоміжні методи
Важливим елементом діяльності президента є непрямі форми реалізації його компетенції, до числа яких слід віднести проведення координаційних зборів, нарад, консультативних рад тощо. Це не просто церемоніальні процедури, а доволі практичні інструменти. Нагадаю, відповідно до Указу Президента України від 14 жовтня 2014 р. було ліквідовано Національний антикорупційний комітет та утворено Національну раду з питань антикорупційної політики, як консультативно-дорадчий орган при Президенті України. Функції були заявлені доволі широкі, і головні з них – допомагати Президенту впливати на антикорупційну політику через законотворчість. Зокрема: аналізувати національне антикорупційне законодавство та заходи щодо його виконання; здійснювати оперативний моніторинг та аналіз ефективності реалізації антикорупційної стратегії, вносити пропозиції щодо поліпшення взаємодії органів, відповідальних за її імплементацію; брати участь у підготовці для внесення Президентом України на розгляд Верховної Ради України законопроектів у сфері запобігання і протидії корупції; готувати пропозиції щодо законопроектів, проектів інших нормативно-правових актів у сфері запобігання і протидії корупції тощо.
НацРада, яка могла стати доволі ефективним інструментом – виявилась «мертвонародженою». І все почалось з її персонального складу, який формувався довгий рік і здебільшого був представлений особами, які можуть слугувати лише моральними авторитетами у суспільстві, і до думки яких, на жаль, далеко не завжди прислуховуються керівники вищих органів влади. В НацРаді були відсутні керівники правоохоронних та спеціалізованих антикорупційних органів держави, що могло б суттєво додати юридичного та публічно авторитету її рекомендаціям. НацРада мала всі підстави стати серйозним публічно-правовим інструментом в руках Президента в боротьбі із корупцією. Але вона так і не запрацювала, що продемонструвало справжні наміри та мотивацію очільника держави.
В сухому підсумку. Зовсім скоро на посаду зайде новий Президент. І з огляду на те, що саме через наріжний камінь корупції спіткнувся Порошенко, Зеленському слід чітко розуміти, що абстрагуватися від відповідальності за боротьбу з корупцією буде неможливо. Надто високий запит у суспільства, і доволі серйозні повноваження Президента в антикорупційній боротьбі, якими треба навчитися законно користуватися для блага України. Інакше доволі швидко рейтинг Зеленського стане його антирейтингом.
Источник – liga.net
