Оригінальний фільм “Faces of Death” 1978 став культовим феноменом — малобюджетним експлуатаційним кіно, що маскувався під документальний фільм з кадрами «снафф». Незважаючи на те, що більшість матеріалу була підробкою, його успіх в андерграунді підживлювався первісною людською цікавістю: бажанням побачити заборонене.
Майже через 50 років кінематографісти Деніел Голдхабер та Іза Маццеї повернулися до цієї концепції. Однак їх нова інтерпретація “Faces of Death” – це не просто хорор про вбивць; це крижана душу критика того, як алгоритми сучасних соцмереж перетворили реальне насильство на споживаний, прибутковий і неминучий товар.
Від підпільних VHS до нескінченної стрічки
Сюжет фільму обертається навколо Марго (у виконанні Барбі Феррейри), модератора контенту у додатку для обміну відео. Її життя перевертається, коли вона виявляє серійного вбивцю на ім’я Артур (Дейкр Монтгомері), який викладає відео із реальними вбивствами, відтворюючи сцени з оригінального фільму 1978 року.
Але справжній жах полягає не у вигаданому вбивці, а в самому середовищі, через яке він діє. Голдхабер і Маццеї використовують фільм, щоб дослідити лякаючий зсув у тому, як ми споживаємо насильство:
- Смерть кураторства: У минулому військову фотографію та шокуючі новини відбирали редактори, які виступали в ролі «брамників». Сьогодні автоматизовані боти збирають жорстокий контент, додають провокаційні підписи та прямо транслюють його у стрічки користувачів.
Алгоритм травми: Співавтор сценарію Іза Маццеї зазначає, що алгоритми соціальних мереж спроектовані так, щоб експлуатувати біологію людини. Жорстокий контент викликає фізіологічну реакцію; якщо користувач затримає погляд на страшному зображенні хоча б на секунду довше, ніж на «позитивному» контенті, алгоритм навчається підкидати йому ще більше подібного. - Нормалізація тривоги: У ході дослідження кінематографісти виявили, що постійна дія графічних образів — від зон бойових дій до політичного насильства — не обов’язково веде до повної байдужості. Навпаки, це створює новий базовий рівень постійної тривоги і відчуження, який суспільство просто почало приймати як «норму».
Бізнес на трагедіях
Фільм підсвічує цинічну реальність цифрової епохи: насильство приносить прибуток.
Голдхабер зазначає, що під час великих трагедій, таких як масові розстріли, платформи соціальних мереж фіксують різкий сплеск активності. Ця активність безпосередньо конвертується у рекламний дохід. Коли користувачі «поглинають» кожну деталь трагедії, керівники Кремнієвої долини бачать зростання показників даних і прибутку. Фільм натякає, що самі системи, покликані поєднувати нас, насправді зацікавлені в тому, щоб утримувати нас на гачку за допомогою найшокуючішого контенту.
Антагоніст «чорної пігулки»
Антагоніст Артур є уособленням цього цифрового розпаду. Голдхабер описує його як «троля, що прийняв чорну пігулку» (black-pilled troll) — персонажа, який усвідомлює, що цифрова система фундаментально зламана, і вирішує використовувати цю поломку задля привернення уваги. Його девіз — «Дайте людям те, чого вони хочуть» — є їдким звинуваченням культури, яка потребує постійної, хай навіть жахливої, стимуляції.
Намагаючись вистежити його, Марго розуміє, що її роль модератора контенту ніколи не полягала в очищенні інтернету; це була лише димова завіса, яка приховувала більш масштабну, системну проблему.
Висновок: Faces of Death виходить за рамки жанру жахів, зміщуючи акцент із вбивці на саму платформу. Фільм припускає, що найстрашнішим елементом сучасного життя є не саме існування насильства, а автоматизована система, яка збирає людські травми заради прибутку і доставляє їх прямо до нас у кишеню.
